Народжений сирійцем, похований українцем: невідома історія мігранта, який стояв біля витоків українського сходознавства

Відзначаючи Міжнародний день культурного розмаїття задля діалогу та розвитку, 21 травня, ми вшановуємо спадщину Тауфіка Кезми, який понад століття тому працював над зміцненням культурного потенціалу та налагодженням мостів між тодішнім українським суспільством й арабським світом.

Випускник Київської духовної семінарії, філолог, який вправно володів шістьма мовами, видатний перекладач, професор арабської мови і близький друг засновника Академії наук України Агатангела Кримського. Це усе про Тауфіка Кезму – мігранта з Сирії, який оселився у Києві на початку буремного 20-го століття. Його ім’я не надто відоме українській та сирійській аудиторії. Втім, сирійська громада в Україні, що нині налічує понад 10 тисяч осіб, дбає про те, аби спадщину Кезми було збережено.

Імад Іддін Заза, який очолює сирійську діаспору в Києві, спробував пролити світло на невідомі факти про Тауфіка Кезму у документальному фільмі «Християнин із Дамаска». Він відстежує головні віхи життя Кезми в Україні – від прибуття до визнання його лінгвістичних талантів та публікації одного з перших підручників арабської граматики в Україні.

Життя Тауфіка Кезми, як і багатьох інших людей, незалежно від походження, було затьмарене політичними та соціальними катаклізмами в тогочасній Російській імперії та СРСР. Революція, дві світові війни, нацистська окупація Києва та репресії сталінського режиму не оминули і Кезму. Живучи за залізною завісою, він не міг повернутися до Сирії. Водночас його зв’язки з духовенством призвели до арешту та звинувачень у «шпигунстві на користь іноземної держави.»

Ми мали змогу поспілкуватися з режисером фільму Імадом Іддіном Зазою і запитати, що саме надихає його в історії Тауфіка Кезми і чому культурна дипломатія та діалог залишаються чи не найефективнішими інструментами, які забезпечують мирне співіснування.
 

Ваш документальний фільм про Тауфіка Кезму – це, певною мірою, кінематографічне розслідування, яке підіймає завісу і дає нам можливість зазирнути у життя сирійської, чи в ширшому розумінні, арабської діаспори в Україні на початку 20-го століття. Чому Ви вирішили розповісти цю історію?

По-перше, я цілеспрямовано хотів висвітлити тему християнства, оскільки Сирія вважається колискою християнської цивілізації, яку було засновано у так званому Леванті, що нині включає у себе території Сирії, Палестини та Лівану. Тауфік Кезма зростав християнином і, зрештою, поїхав вивчати теологію до Києва у 1896 році. Завершивши навчання, він вирішив залишитися в Україні, бо полюбив цю країну. Він проповідував в Андріївській церкві на Подолі і паралельно почав викладати арабську. Щоб заохотити перших студентів, Кезма вивісив біля входу до університету Тараса Шевченка оголошення «Хочете вивчати арабську, записуйтеся до моєї групи». Цю історію мені розповів перший посол незалежної України у Франції Юрій Кочубей, який також був студентом Кезми. Саме він допоміг мені розшукати його могилу на Байковому кладовищі – Кезму поховали там поряд з дружиною у 1958 році. Так сталося, що його життя, як і смерть, оповито тишею. Про нього майже нічого невідомо і саме тому я хотів, аби українці та сирійці дізналися більше про цю видатну людину, який був першопрохідцем у багатьох галузях – як лінгвіст, викладач і перекладач.

У Вашому фільмі йдеться про один із найтрагічніших періодів минулого століття, а саме, репресії сталінського режиму проти релігійних діячів і духовенства. У 1939 році Тауфіка Кезму також було заарештовано. За звинуваченням у «шпигунстві» він провів за ґратами кілька місяців. Ці події свідчать про те, що репресивна машина не обирала своїх жертв і від переслідувань страждали як українці чи росіяни, так і представники інших національностей. Чи замислювався Кезма про повернення додому, до Сирії, і як він переживав усі випробування, що випали на його долю?

До революції 1917 року, він відвідував родину кожного літа, подорожуючи морем з Одеси. Однак згодом це стало неможливим, адже будь-які подорожі за кордон та листування були обмежені. Тауфік Кезма втратив батьків ще в дитинстві і його виховував один із братів Іскандер, з яким він підтримував зв’язок упродовж життя. Ще один брат загинув під час арабо-ізраїльської війни. Таким чином на батьківщині у Кезми залишилися лише далекі родичі, тоді як в Україні його оточували друзі та однодумці. Він користувався авторитетом і повагою в наукових колах і, зрештою, вирішив залишитися і прожити життя в Україні. Що ж до арешту, то ці події були частиною централізованого переслідування духовенства у Радянському Союзі, де атеїзм було проголошено «новою релігією.» В архівах Служби безпеки України ми знайшли справу Кезми, що серед інших документів містить протокол допиту, під час якого він відмовлявся визнавати себе винним в «антирадянській шпигунській діяльності» і захищав свою належність до християнської релігії.

Близький друг і соратник Кезми Агатангел Кримський також потерпав від цих репресій. У в’язницях і таборах він прожив кілька років і за ґратами помер. Кезма дізнався про це вже після смерті Сталіна, коли було оголошено про реабілітацію жертв терору.
 

В українській версії Вікіпедії Кезма згаданий як український науковець сирійського походження. Тривала еміграція досить часто приводить до поєднання ідентичності походження і набутої ідентичності країни, де людина мешкає. На Вашу думку, який вплив ці ідентичності мали на світогляд Тауфіка Кезми?

Кезма любив Україну, а також відчував, що його внесок у розвиток цієї країни був корисним. Коли людина приймає звичаї, традиції, мову суспільства (а він чудово володів українською та російською, а також арабською, перською, турецькою та івритом), то цілком природно, що вона стає частиною суспільства. Кезма чудово інтегрувався в Україні і прийняв громадянство. Він вирішив, що житиме тут, і навіть одружився, відмовившись від свого релігійного статусу.   
 

Ваш фільм, зокрема, і про те, що культурне розмаїття існувало в Україні давно. Часом люди не знають цього або не готові визнавати. Насправді, такі люди, як Тауфік Кезма, жили в Україні, навчалися тут, робили свої внески у це суспільство і країну, а також страждали так само, як і українці. Чимало хто був би здивований, дізнавшись з Вашого фільму, що сирійська імміграція в Україну має таку тривалу історію.

Це дійсно так. В церковних архівах Тауфік Кезма знайшов багато рукописів арабською і переклав їх українською та російською. Один із них датується 17 століттям і описує подорож до України патріарха Макарія з Дамаска. Ця робота містить багато деталей про звичаї і тогочасне життя в Україні. 
 

Як перекладач і викладач арабської Кезма по суті був «культурним дипломатом» арабського світу в Україні. Як Ви вважаєте, чи існує попит на таку культурну дипломатію зараз?

Я переконаний, що, незважаючи на політичні і дипломатичні відносини між країнами, культурні зв’язки необхідно підтримувати. Саме пізнаючи культуру, ми здатні зрозуміти інших – як вони живуть і до чого прагнуть. Як очільник сирійської громади в Києві в попередні роки я організував багато подій, зокрема, фотовиставок, показів фільмів, фестивалів. Це те, що завжди об’єднує людей, попри всі розбіжності.

Як і Тауфік Кезма, Імад Іддін Заза  приїхав до України з Дамаска як студент. У 1977 році він ступив на українську землю з корабля, який прибув до Одеси. 18 років по тому, він захистив кандидатську дисертацію з кіномистецтва і зняв кілька фільмів як сценарист, режисер і актор. Імад Заза грав на різних українських сценах. Якось його партнером у пантомімі став видатний Богдан Ступка.

Очолюючи сирійську діаспору в Києві, Заза докладає зусиль для зміцнення зв’язків між сирійцями та українцями. За його словами, у Києві досі є багато місць, які зберігають пам’ять про Тауфіка Кезму, тож кожен має змогу влаштувати собі своєрідну екскурсію. Найкраще починати тур з «Музею однієї вулиці» на Андріївському узвозі. У цій будівлі Кезма мешкав кілька років. Відтак, його особисті речі, фото, а також копія підручника граматики арабської мови виставлені у музеї як частина постійної експозиції.