Коли шкільний спортзал стає домом для вимушених переселенців

Щоранку впродовж останніх чотирьох місяців Руслан з дружиною Юлією прокидаються на звичайних металевих розкладачках у спортзалі ліцею в Івано-Франківську, що став великою спальнею для десятків чоловіків, жінок, осіб із інвалідністю і домашніх тварин. Кілька маленьких пакунків з особистими речами — ось і все, що залишилось у них від довоєнного життя й тепер супроводжує їх у цьому колективному центрі — одному з тисяч, які відкрилися в освітніх закладах по всій Україні. 

Вони покинули домівку в Маріуполі — одному з найбільш постраждалих від війни міст — у квітні, кілька днів долаючи пішки шлях уздовж мінних полів і залишивши позаду літніх батьків, які відмовилися евакуюватися з рідного міста, що опинилося під контролем російських військ. Колись жвавий Маріуполь із населенням у понад 400 тисяч осіб пережив нещадну облогу та масштабні руйнування і зараз окупований російськими військами. 

Руслан працював на металургійному комбінаті Азовсталь, що став останнім оплотом українських військ у Маріуполі та прихистив багато цивільних, які забарикадувалися у його підвалах, рятуючись від в повітряних та артилерійських ударів. Ані Руслан, ані його дружина не знають, чи вистояв їхній дім і чи досі живі члени їхньої родини. 

Такі щоденні обставини є спільними для багатьох в Україні. Кількість внутрішньо переміщених осіб оцінюють у 6,645 млн людей, згідно з останнім дослідженням Міжнародної організації з міграції (МОМ). На додачу до труднощів, з якими стикаються переселенці, вони гостро переживають біль розлуки з близькими, яких довелося залишити. 

Разом із понад сотнею інших внутрішньо переміщених осіб Руслан та Юлія знайшли прихисток у ліцеї на заході Україні. У перші дні російського вторгнення багато комунальних закладів, зокрема школи, дитсадки, гуртожитки та релігійні споруди, швидко переорієнтувалися, ставши центрами розміщення тих, хто втікав від війни. Ці будівлі не призначені для тривалого проживання, а лише для надання тимчасового притулку переміщеним українцям. Шість місяців по тому люди все ще живуть у цих закладах, часто мешкаючи в одному відкритому залі, де бракує приватності.

«Нам казали, що це тимчасово і що згодом нас переселять до іншого закладу, де для кожної родини є окрема кімната. Однак там ще триває ремонт і ніхто не знає, коли ми зможемо переїхати. Більшість із тих, хто залишається тут, уже не мають куди повертатися, адже їхні домівки зруйновані. Ми навіть не знаємо, що сталося з нашим домом і не можемо додзвонитися до родичів в Маріуполі», — каже Руслан. 

Більшість переселенців розмістилися у спортзалі, хоча деякі родини, передусім з дітьми, мешкають у класних кімнатах. У цьому центрі всі переселенці можуть тричі на день харчуватися безкоштовно, однак умови їхнього проживання — далекі від нормальних. За наявності лише однієї душової кімнати і трьох пральних машин людям доводиться займати чергу заздалегідь. 

Міжнародна організація з міграції (МОМ) задовольняє нагальні потреби, забезпечивши заклад основними предметами домашнього вжитку та подовжувачами для розеток, щоб люди могли заряджати телефони. Таку необхідність мають багато переміщених осіб, як-от Руслан, які відчайдушно намагаються довідатися новини про свої родини. Кожен мешканець центру отримав гігієнічний набір із милом, шампунем, зубною пастою, рушниками та іншими предметами гігієни. Також будуть встановлені перегородки для створення окремих спальних зон та покращення приватності мешканців.

Непевність зростає з наближенням навчального року 

Із наближенням навчального року освітні заклади, які приймають переселенців, постали перед іншою дилемою. Заклади, з бомбосховищами, які вважаються достатньо безпечними, зможуть знову відкрити двері для дітей, але їм доведеться відселити переміщених осіб до інших центрів або розглянути умови дистанційного навчання, які діяли під час пандемії COVID-19. Івано-франківському ліцею, де навчається понад 1 300 дітей, доведеться обрати другий варіант. Попри те, що у будівлі є бомбосховище і всіх заходів безпеки дотримано, шанси, що нове помешкання для переселенців буде готове до початку навчального року мізерні. 

«Ми не отримували жодних скарг від учнів чи батьків. Вони розуміють, що йде війна і ці люди втратили усе. Ніхто не змушуватиме їх виселятися, вони можуть залишатися тут, скільки буде потрібно», — зазначає Дмитро. 

Згідно з даними Кластеру з координації та управління таборами в Україні, на початок червня понад 950 тисяч українських переселенців мешкали у 5 670 колективних центрах у 14 регіонах України. 73% таких закладів становлять школи, дитячі садочки та гуртожитки. Люди, що залишаються у комунальних центрах, зазвичай найбільш уразливі, і не мають коштів, аби винайняти інше житло. 

Керівники навчальних закладів ще й самі не до кінця уявляють, як буде організований навчальний процес. Деякі заклади вирішили, що працюватимуть у змішаному форматі з офлайн навчанням для учнів початкових класів та онлайн — для підлітків. Інші школи переважно у сільській місцевості були реструктуризовані і, найімовірніше, й надалі функціонуватимуть як прихистки для переміщених осіб. 

В очікуванні остаточного рішення влади місцеві громади та гуманітарні партнери працюють пліч-о-пліч, аби зробити умови проживання переселенців більш комфортними. У селі Вартиківці в Чернівецькій області, що за шість кілометрів від кордону з Молдовою, МОМ надала колективному центру матраци, предмети домашнього вжитку, системи нагрівання води, а також допомогла відремонтувати дві душові установки, таким чином покращивши умови для 80 переселенців, які тимчасово оселилися в школі. А мешканці села допомогли переселенцям у центрі з харчами, медикаментами, одягом та готуванням їжі для тих, хто був змушений утікати від війни. 

Вікторія мешкає у Вартиківцях, покинувши домівку у Бердянську на Запоріжжі разом із чоловіком, трьома дітьми, мамою і братом — останні є особами з інвалідністю. У тимчасовому прихистку родина демонструє стійкість та солідарність, докладаючи зусиль для того, аби школа стала зручним місцем проживання. Зокрема, чоловік Вікторії перефарбував стіни у душових кімнатах, а сама жінка волонтерить і допомагає з прибиранням та готуванням їжі на кухні. 

Ремонти та іншу допомогу колективним центрам було надано завдяки фінансуванню Європейського Союзу, Бюро гуманітарної допомоги (USAID's ВHA), Гуманітарного фонду для України (UHF), Центрального фонду реагування на надзвичайні ситуації ООН (CERF), а також урядів Японії, Канади, Німеччини, Франці, Данії та інших донорів. 

Автори Ірина Тимчишин та Максим Петров