Як група українських жінок-переселенок створюють безпечний прихисток для інших переселенців

Дніпро  — Олександра терпляче обрізає край шматка тканини, шити одяг — її розрада. За вікном чутно звуки сирен і динозаврів. Сирени сповіщають про ракетну небезпеку, а динозаври — репліки тиранозаврів, трицератопсів та інших вимерлих істот, що ворушать хвостами, у натуральну величину — влаштовують виставу для відвідувачів сусіднього Динопарку.

Нещодавно волонтери, яких очолювали жінки, за підтримки місцевих і міжнародних організацій, зокрема Міжнародної організації з міграції (МОМ) та Європейського Союзу, відремонтували будівлю, в якій мешкає Олександра. Тепер будівля надає безпечний притулок людям, які втекли від війни.

Олександра не хотіла залишати свій дім у Бахмуті на сході України. Але коли бойові дії дійшли до її району, вона зрозуміла, що настав час їхати. Її маленьке місто в Донецькій області було захоплене Російською Федерацією в травні 2023 року після тривалих боїв, і було практично повністю зруйноване. Сьогодні бойові дії тривають на руїнах міста, де, за різними оцінками, залишилося менше 1 000 мешканців з колишніх з більш ніж 70 000.

«Я завжди думала: "Я маю протриматися тут ще трохи, і все буде добре. Я це переживу." Але бойові дії підкрадалися все ближче і ближче, а з ними і  руйнування», — згадує вона.

«У мій будинок потрапив снаряд. Бомбардування було дуже сильним, і цей стрес і переживання спричинили у мене різні ускладнення зі здоров’ям, а всі лікарі вже поїхали»

Коли Олександра прибула до колективного центру у Дніпрі, вона була спустошена. Вона ще не знала цього, але коли їй дали місце ув кімнаті, в якій вже жила Людмила з Лисичанська Луганської області, це стало початком побудови нових зв’язків та взаємопідтримки. Так само як і Бахмут, Лисичанськ став свідком запеклих боїв між російськими та українськими військами, що призвели до масштабних руйнувань і масового переміщення жителів.

«Ракети влучили в наш будинок, і хвіст однієї з ракет висів у нас перед очима. Тоді я вирішила виїхати. Я евакуювалася всього за два тижні до того, як російські солдати увійшли в місто. Були дуже інтенсивні вуличні бої», — розповідає Людмила.

Чоловік і син Людмили, якому близько 40 років, залишилися доглядати за будинком. Вже більше року вона не має від них жодної звістки. Мобільний зв'язок у Лисичанську більше не працює, через пошкодження вишок. Людмила не знала, що з ними сталося.

«Я вже більше року не чула голосу чоловіка», — тремтячим голосом продовжує Людмила.

«Я просто хочу запитати його: “Як справи?” і почути його голос: “У мене все добре”. Це все, чого я хочу. Єдине, що підтримує мій дух, — це те, що подруга сім’ї, яка нещодавно була в Луганськуа, змогла подзвонити мені і сказати, що бачила мого чоловіка і сина, і з ними все гаразд».

Щоб впоратися зі стресом, пов'язаним із сімейною ситуацією, Людмила знайшла підтримку серед з жінок, які живуть і керують колективним центром, і навіть попросила керівництво допомогти їй з роботою. Зараз вона відповідає за управління громадською їдальнею, слідкує за тим, щоб заклад працював безперебійно, прилади завжди були чистими та справними, і кожен мав доступ до всього необхідного на кухні.

«Стає легше, коли ти ділишся з кимось своєю історією. Ось чому я так добре ладнаю з Олександрою та іншими людьми тут, тому що ми розуміємо одне одного, ми поважаємо одне одного, ми всі проходимо через це разом».

Близько 100 переселенців, які проживають у цьому колективному центрі в Дніпрі, створили згуртовану та міцну спільноту, незважаючи на постійні нагадування про війну.

«Ми прибираємо будівлю, займаємося технічним обслуговуванням, кожен щось робить. І це добре, що ми зайняті. Це краще, ніж сидіти і дивитися телевізор. На хвилину можна забути про війну, а ми повинні забути про війну, ми повинні забути про те, що ми втратили наші домівки. Ми повинні з цим впоратися», — каже Олександра.

«Це не дім. Але у нас є дах, ліжко, безпека, вода і їжа. І ми дуже вдячні за це. Нас підтримує думка про те, що одного дня ми повернемося додому. Наша пам'ять про наші домівки дає нам сили», — додає вона.

До того як Олександра та Людмила переїхали до колективного центру, будівля, яка раніше була дитячим санаторієм, була у поганому стані. Дах протікав. Двері та вікна були вибиті. Не було ні меблів, ні техніки, ні доступу до комунальних послуг. Тож, дві інші жінки, Анна та Ніна, заручилися підтримкою таочолили кампанію з ремонту приміщення та покращення умов проживання.

До повномасштабної війни та вимушеного переміщення Анна була колишнім керівником Лисичанського Палацу культури, а потім Молодіжного центру Луганської області. Коли російські війська посилили атаки на її місто, вона також поїхала до Дніпра.

«Я сама зіткнулася з проблемою відсутності житла, а коли побачила, що тисячі інших переселенців втратили все і залишилися без даху над головою, мені захотілося щось з цим робити», — розповідає Анна.

Анна об'єдналася з волонтерськими групами, які підтримують переселенців, і створила мережу для допомоги людям, які опинилися в подібній ситуації, як і вона сама. Серед цих волонтерів була і Ніна. Наймолодша з колишніх керівників Лисичанського краєзнавчого музею, вона ще до повномасштабної війни забезпечила участь музею в міжнародних молодіжних проектах, а також широко популяризувала локальну історію Луганщини.

Використовуючи свої зв'язки з переміщеною релокованою місцевою луганською владою, Анна зв'язалася з ними у Дніпрі, щоб убезпечити зруйновану будівлю і перетворити її на колективний центр для переселенців. Потім вони мобілізували свої волонтерські мережі, щоб зв'язатися з міжнародними неурядовими організаціями та агентствами ООН, щоб отримати підтримку в проведенні ремонту, щоб зробити будівлю придатною для проживання. І, звісно ж, вони забезпечили центр постійною підтримкою, ув тому числі від МОМ.

«Я ніколи не забуду перші дні, коли ми відкрили колективний центр. Ці люди не просто знайшли притулок, але й скористалися перевагами центру, коли отримали перші виплати. Почуття вдячності в очах людей, яким ми допомагаємо, безцінне», — ділиться Анна, пояснюючи, як мешканці центру брали участь у ремонтних роботах.

Завдяки підтримці Європейського Союзу, внесок МОМ у проєкт включав ремонт пошкодженого даху, оплату комунальних послуг та надання вкрай необхідних побутових речей, таких як ліжка та постільна білизна, стільці та столи для дітей, комоди. Крім того, МОМ провела тренінги та надала офісне обладнання для керівництва центру — Анни та Ніни.

«Підтримка, яку ми отримали від міжнародних партнерів, допомагає нам не лише створити кращі умови для мешканців, але й стати більш незалежними. Наприклад, МОМ забезпечила нас кухонним обладнанням, а це означає, що мешканцям більше не потрібно покладатися на волонтерів, які привозять готову їжу: ми можемо готувати собі самостійно. Також, завдяки ремонту даху, ми можемо розмістити більше людей у закладі», —додала Ніна.

Оскільки війна триває, Ніна сподівається, що вони зможуть отримати більше підтримки для відновлення іншої частини будівлі, щоб розмістити у центрі 300 переселенців, а також зробити умови проживання для нинішніх мешканців більш комфортними.

«Коли працюєш з людьми, які втратили все, над чим працювали все життя, розумієш, що цим людям потрібно набагато більше, ніж просто дах над головою. Багато з них давно не отримували звісток від своїх близьких і не знають, як у них справи», — розповідає Ніна.

Для Анни, Ніни, Людмили та Олександри ідеальне майбутнє — це майбутнє, в якому всі зможуть повернутися додому. Однак, якщо війна змусить їх залишитися в Дніпрі, вони мають більші плани щодо центру. І вони сподіваються, що завдяки вже створеній мережі волонтерських та міжнародних організацій і партнерів, таких як Європейський Союз та МОМ, вони зможуть продовжувати втілювати цю мрію в реальність.

МОМ працює по всій Україні у партнерстві з Урядом для покращення умов життя переселенців— наразі понад 5 мільйонів людей залишаються внутрішньо переміщеними особами. Підтримка МОМ включає ремонт будівель, грошову допомогу, розвиток потенціалу, охорону здоров'я тощо. З початку повномасштабної війни у 2022 році Організація надала допомогу понад 3,5 мільйонам людей.

Ця історія була написана Рабером Азізом та Анастасією Руднєвою з МОМ в Україні за редакцією Олівії Хедон.