Покоління, сформоване війною: 10 років боротьби України

Київ — 2024 рік, повномасштабне російське вторгнення в Україну — ескалація затяжного конфлікту, що спалахнув у 2014 році — залишило незгладимі шрами на житті українців за останні два роки.   

Щонайменше 10 000 цивільних осіб, у тому числі понад 560 дітей, були вбиті, понад 18 500 отримали поранення, а мільйони були змушені покинути свої домівки відтоді, як Росія розпочала повномасштабну атаку на Україну в лютому 2022 року. За сухими цифрами стоять реальні історії зруйнованих домівок та роз’єднаних родин. 

Антон Васьковський родом із Донецька, був змушений покинути рідне місто із початком конфлікту у 2014 році, рятуючись від безперервних бойових дій. Вже майже десять років його новим домом є Одеса. 

«Уперше я почув вибухи у квітні 2014 року, —  розповідає Антон, згадуючи, як десять років тому почався його шлях. — «Із часом їх ставало все більше і більше. Я виїхав з Донецька у липні 2014 року, на наступний день після мого 25-річчя. Події 2014 року змусили мене дуже швидко подорослішати». 

Антон залишив позаду спокійне життя, рідну домівку та дитячі спогади: «Це такі теплі спогади, коли ми збиралися всією родиною, їздили до бабусі з дідусем... Ці спогади досі зі мною». Усвідомлення того, що все безповоротно змінилося, і він більше не зможе повернутися до свого звичного життя, позначилося на ментальному стані Антона. «Коли я виїжджав з Донецька, я думав, що повернуся додому через кілька місяців. Мені знадобилося три роки, щоб змиритися з тим, що минуле залишилося в минулому, і мені потрібно рухатися далі. Вибір без вибору». Демотивований і розгублений, Антон намагався влаштуватися на новому місті без будь-якої підтримки. 

Після восьми років в Одесі, коли Антону було трохи за тридцять, він знайшов нове коло спілкування і роботу в сфері маркетингу, яка йому подобалася.  «Одним із моїх найбільших бажань було, щоб те, що я відчув і побачив [у 2014 році], ніколи не повторилося». Але 24 лютого 2022 року Антон, перебуваючи у короткому відрядженні у Херсоні, прокинувся від вибухів. «Я відкрив вікно і побачив, як горить річковий порт на Дніпрі, все палає. Стало зрозуміло, що почалася повномасштабна війна». 

Антону довелося долати нелегкий шлях назад до Одеси, в якийсь момент довелося вдатися до автостопу. Антон згадує, що водій вантажівки, який підібрав його, був у паніці, як і всі інші в Україні в той день. 

У перші місяці вторгнення Антон на 50 днів втратив зв'язок зі своїм батьком, який на той час перебував у Маріуполі. Після майже двох місяців невизначеності, завдяки знайомим та відеороликам в Інтернеті, Антон дізнався, що його батько живий. «Мій батько і ще 50 людей ховалися у підвалі, де вони провели 54 дні». 

Антон розуміє, який глибокий вплив волонтерство може мати на зруйноване життя. Повернувшись до Одеси, він почав працювати волонтером у міській лікарні, яка була переповнена пацієнтами. Допомагаючи іншим, Антон зрозумів, що йому теж потрібна підтримка. Антон отримав гуманітарну допомогу від МОМ і взяв участь у заході, організованому командою МОМ з питань психічного здоров'я та психосоціальної підтримки, що пробудило його цікавість до гуманітарної сфери. «Мені стало цікаво, як це працює», — каже Антон. 

Сьогодні він присвячує свій час громаді, підтримуючи таких самих переселенців, як і він, і очолює ініціативи у своїй організації, наприклад — підтримка притулків для тварин. 

Незважаючи на тяжкий тягар війни, що триває, Антон прагне підтримувати тих, хто глибоко постраждав від неї: 

«Зараз, у 34 роки, я відчуваю себе не менше, ніж на 55. Я розумію, що те, що я побачив і пережив з 2014 по 2024 рік, напевно, занадто багато не тільки для однієї людини, але й для тисяч людей. Я не хочу, щоб хтось пережив те, що пережив я». 

Десятирічний шлях Антона, пов'язаний із переміщенням і невизначеністю, поділяють багато людей в Україні —  країні, яка все ще бореться з наслідками затяжного конфлікту і травмами повномасштабного вторгненням з 2022 року.