Підтримка ментального здоров'я: психологи, які працюють в Миколаївській та Херсонській областях

Одеса —Євген та Яна — психологи медичних мобільних бригад Міжнародної організації з міграції (МОМ), які працюють у Херсонській та Миколаївській областях. Через близькість до активних бойових дій лікарі часто виїжджають з цієї місцевості, і населені пункти залишаються без належної медичної підтримки.  

Медичні мобільні бригади МОМ створені, щоб охопити такі населенні пункти та надати підтримку медикам, які там залишились. Психологи є невід’ємною частиною таких бригад, адже необхідність у психологічній допомозі через війну зростає. Це стосується як пацієнтів, так і працівників медичних закладів.

«Надаємо індивідуальні консультації та проводимо групові сесії. Якщо це діти — то це корекційні заняття, якщо дорослі — це тренінги на запит. Наприклад, є запити, коли у людей присутні панічні страхи. Або є проблеми з агресивністю, і це заважає нормально жити та працювати», — каже Яна.

Часто у людей, які пережили жахи війни, немає нікого, з ким можна було б поділитися переживаннями. Психологів, які можуть працювати з ними, не вистачає. І тоді постраждалі діляться своїми переживаннями з лікарями іншого профілю — терапевтами, хірургами, тощо.  

«У Снігурівці ми працювали з лікарями, які перебували в окупації. Сама окупація та постійні вибухи дуже вплинули на їхній емоційний стан. І зараз вони працюють з пацієнтами, яким також треба комусь виговоритись. При тому, що за їхнім профілем потрібно в першу чергу лікувати фізично, а не вислуховувати психологічно», — ділиться Яна.

Це є додатковим навантаженням і може призвести до швидкого вигорання. Яна та Євген проводять групові сесії з медперсоналом для запобігання вигорання, а також проводять приватні сесії з пацієнтам медичних закладів, у яких немає постійного доступу до психологічної підтримки. Таким чином вони розвантажують місцевих медиків і надають їм змогу концентруватись на роботі саме за їхнім фахом.  

«В одному населеному пункті ми відвідували школу і перше, що зробила директорка - це розказала, як вони жили і живуть в цій ситуації. Ми бачили, що їй дуже була потрібна ця розмова. І хоча, на перший погляд, бачиш силу та волю цієї жінки, коли вона відкрилась, стало зрозумілим, наскільки сильно вона втомилась. В кінці розмови сказала, що хоч і бачить нас в перший раз, і розмовляли наче всього 15 хвилин, але їй стало набагато легше. І це ми ще по факту не розпочали свою роботу, бо тільки встановлювали контакти з керівництвом школи», — каже Євген. 

Для Євгена та Яни тема війни є дуже особистою. Євген залишив своє рідне місто Гола Пристань в Херсонській області, яке зараз знаходиться під російським контролем. Коли Євген прийняв рішення їхати зі своєю родиною, всі дороги вже були перекриті.  

«Єдиний шлях був по морю. Ми переправлялись на рибацькій шхуні, яка не є пристосованою для перевезення людей. Але на борту зібралось від 50 до 70 людей. Капітану доводилось постійно вимагати від людей триматись купи, не розосереджуватися по палубі, щоб судно не зачерпнуло воду і не потонуло. Через обстріли шлях замість 30 хвилин зайняв десь 3 години», — згадує Євген.  

Зараз родина Євген живе у Хмельницькому, поки він працює в Миколаївській та Херсонській областях. 

Яна ж не виїжджала з Миколаєва від самого початку російського вторгнення.   
 
Після того, як її чоловік пішов на війну, Яна залишилася одна з дітьми: «Ми почали жити у підвалі — обстріли практично не вщухали. Дуже рідко його покидали, іноді вибігали коли було більш-менш тихо, щоб щось приготувати, погрітися, може помитися — і швидко знов ховалися під землею. У найбільші холоди в підвал приходили грітися собаки. Своїм теплом вони гріли нас. Психологічно пережити це все допомагали діти. Вони стали моїм спасінням, адже потребували уваги». 

Діти, які пережили жахіття війни та мали залишити свій дім, також потребують психологічної підтримки.

«У дітей я помітив часте проявлення відчуття страху. Страхи ці пов’язані з війною, але вони переростають в загальні страхи в більш широкому контексті. Тому зі своїми дітьми я використовую просту, але дієву техніку — прошу дитину намалювати свій страх. Потім ми беремо сірники, дитина сама спалює цей малюнок і попіл змиває в каналізацію. Так дитина заспокоюється», — ділиться власним досвідом Євген.   

Євген та Яна помітили, що частим явищем в районах, де вони працюють, є масова апатія. Психологи зазначають, що масштабність цих явищ сигналізує про те, що є брак системної психологічної допомоги. Діяльність мобільних бригад МОМ направлена на те, щоб зменшити загальну нестачу медичної допомоги, в тому числі психологічної.  

«Багато людей з населених пунктів, які ми відвідали, пережили психологічну травму. З неї непросто виходити, як може здатись на перший погляд. Зовнішньо людина виглядає здоровою, може бути привітною, але приходячи додому вона не хоче ні з ким спілкуватися, нічого робити, втрачає нормальний сон» — каже Яна. «Одна з наших задач — це донести до людей, що потрібно дбати про себе. Потрібно знаходити те, що приносить радість. Навіть попри реалії війни, в яких ми опинились». 

Наразі Яна та Євген продовжують свою роботу на Херсонщині та Миколаївщині. Люди, яким вони допомагають, мають різні потреби: це і діти, і люди похилого віку, переселенці та ті, хто вирішив не виїжджати, пацієнти медичних закладів та їхні лікарі. МОМ визнає важливість пріоритезації підтримки ментального здоров'я людей в Україні, та за допомогою мобільних бригад прагне підтримати тих, хто постраждав від війни, навіть у віддалених та важкодоступних районах країни.   

Автор — Станіслав Калач.