Переміщення протягом усіх етапів життя: історії з Миколаївщини

Миколаївська область – У затоці Чорного моря, серед відлуння бурхливої історії, розкинувся Миколаїв. Колись процвітаючий промисловий центр півдня України сьогодні став притулком для тих, хто залишив свої будинки – як усередині області, так і в сусідній Херсонщині. До кінця травня в області було близько 190 тис. переселенців. 

Поки Україна постала перед найбільшою кризою переміщення населення в Європі з часів Другої світової війни, Миколаїв став яскравим символом стійкості та непохитного людського духу. Хоча їхні світи часто знищені війною, місцеві впевнено проходять через різні етапи життя.  

Для деяких Миколаїв стає прихистком, але він далеко не безпечний. Переселенці живуть під загрозою обстрілів всього і лише за кілька годин від активної лінії фронту, де доступ до чистої води обмежений, а довкола зростають побоювання щодо можливої ядерної катастрофи. Для підтримки переселенців, людей, які повертаються, та місцевих жителів Міжнародна організація з міграції (МОМ) працює на місцях у Миколаєві та на півдні України. 

Дитинство у колективному центрі 

Після того, як Андрій втратив маму в автокатастрофі, він жив з бабусею Світланою у Миколаєві. Незабаром його світ знову перевернувся — цього разу через початок війни. Ракета вдарила у двір їхньої багатоповерхівки, змусивши родину шукати безпеки у сусідній Одесі. 

«Щойно він чув десь гучні звуки, то просився у підвал», — каже Світлана. 

Покрити орендну плату в Одесі, куди втікає багато переселенців, родина не змогла, тож повернулася до Миколаївщини у квітні минулого року. Але цього разу до притулку у віддаленому селі, а не до обласного центру, який був їхнім домом.  

«Коли ми приїхали, то побачили гори сміття та бетону», — розповідає Світлана, згадуючи перші дні у колишньому гуртожитку для працівників готелю, який перетворили на центр для вимушених переселенців.  

З початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну цей центр прийняв понад 20 тис. людей, з яких більше половини — діти. Перетворити центр на безпечний та комфортний простір для дітей взялися його керівники та тимчасові мешканці. 

Сьогодні це притулок для понад 91 родини. Щоб повернути найменшим мешканцям викрадене дитинство, їм облаштували дитячий майданчик. До центру регулярно приїжджає мобільний дитячий садок. А у саду родини висадили троянди та знамениті херсонські кавуни. 

Всі діти навчаються онлайн у місцевій школі. П'ятикласник Андрій відвідує уроки зі старого телефону бабусі. З новими планшетами від МОМ та Європейського Союзу, навчання стане більш доступним та комфортним для нього та кожної дитини в центрі.  

Хоча Андрій сумує за заняттями акробатикою та айкідо в Миколаєві, Світлана бачить, що її онук поступово стає тією дитиною, яку вона знала до того, як він пережив події, що виходять за межі його юних років: «У нас тут нещодавно поставили батут, тож він почав на ньому стрибати». 

Материнство у гуртожитку 

Крихітна кімната з диваном. Стіл, за яким можна поїсти та зробити уроки. І полиці для одягу. Це все, що мати-одиначка Людмила, її троє дітей та їхня кішка сьогодні можуть назвати домом.  

Людмила каже, що їм «пощастило» отримати кімнату з окремим санвузлом. Інші мешканці користуються одним санвузлом на поверсі, і у багатьох колективних центрах незнайомці мешкають разом у спільних кімнатах. Її старший 16-річний син має ДЦП. Він може пересуватися тільки за допомогою інвалідного візка і потребує цілодобового догляду.  

Материнство у воєнні часи — це не те, про що мріяла Людмила, але вона знає, що іншого виходу немає — скрізь треба вміти пристосуватися.  

Вона адаптувалася до переміщення протягом 16 місяців відтоді, як минулого року виїхала із села Снігурівка Миколаївської області із трьома дітьми.  

«Вибухи сильно позначилися на дітях. Навіть у Тернополі мій молодший син ховався під ліжко, коли чув сигнали повітряної тривоги. А мій старший син, навпаки, зараз не виявляє жодних емоцій», — описує вона відбиток, який війна залишила на психічному здоров'ї її дітей.  

Після втечі на Західну Україну Людмила повернулася до Миколаївської області та у лютому 2023 року оселилася у гуртожитку для переселенців. Вона хотіла бути ближче до дому, але повертатися ще зарано. Проте вона зберігає оптимізм, сподіваючись стати прикладом для своїх дітей: «Ключ до виживання — зберігати позитивний настрій».  

Для покращення житлових умов колективний центр Людмили отримав від МОМ гігієнічні набори та побутову техніку. Організація також відремонтувала вентиляційну та електричну системи та санвузли у центрі. 

Робота як покликання 

Протягом трьох тижнів минулого року територія, на якій розташований психоневрологічний інтернат, перебувала поза контролем Уряду України. Директор установи Олександр знав, що ніколи не покине своїх підопічних, і вирішив залишитися, незважаючи ні на що. Під час найважчих боїв йому доводилося виявляти винахідливість, щоб захистити мешканців.  

«Ми їх ховали в овочевому підвалі, але лише на годину чи дві, бо він не пристосований для цього. У нас 30 людей, прикутих до ліжка, тому нам доводилося щоразу нести їх на руках», – пояснює він.  

Сьогодні тут проживає 100 людей, 23 з яких евакуювали з Херсонської області за останні місяці.  

«Серед цих евакуйованих четверо людей померли. Вони були виснажені, коли потрапили до нас, бо майже рік провели в окупації. Решта зараз одужує та набирає вагу».  

Побудоване після деокупації у 1944 році, приміщення інтернату терміново потребує ремонту.  

«Допомога приходить постійно, але вона, як і раніше, дуже потрібна». 

Золоті роки без родини поруч  

Марія – жвава 71-річна жінка, сповнена життєвої мудрості. Повномасштабна війна розділила її родину і зруйнувала її мрії про мирну пенсію. Марію евакуювали до Черкас, а потім до будинку для літніх людей у Миколаєві. Її чоловік Андрій відмовився залишити їхній будинок у селі на Херсонщині. Але війна постукала у його двері. 

«Він був на літній кухні, коли вибухнула касетна бомба. Він отримав сильні опіки ніг і лише за допомогою тростини зміг дістати пакет із документами з відкритого вікна нашого будинку, що горів», — згадує Марія.  

Ризикуючи власним життям, онук Марії перевіз дідуся з села до геріатричного пансіонату, де мешкає Марія. Туга за домом виявилася для Андрія сильнішою за страх обстрілів.  

«Після реабілітації він повернувся до Посад-Покровського. Він живе в модульному будинку у нашому дворі, поряд із нашим зруйнованим будинком», — каже вона.  

Марія стала відома серед 124 мешканців пансіонату завдяки своєму співочому таланту. Тут завжди щось відбувається — здебільшого для того, щоб відволікти мешканців від нав'язливих спогадів.  

«Я не пропускаю жодного заходу тут. Де люди – там і я. Я люблю людей, не можу жити без них». 

МОМ підтримала установу ремонтними роботами та надала генератор, перегородки, ліжка, обігрівачі, предмети гігієни та дезінфектори, оскільки навесні серед лежачих хворих спалахнув COVID-19. 

Навіть коли в Україні вирує війна, життя триває. Щодня люди змушені залишати свої будинки та пристосовуватися. МОМ за підтримки Європейського Союзу, Бюро гуманітарної допомоги USAID (BHA) та інших міжнародних партнерів підтримує людей на кожному етапі переміщення. 

Цю історію написала Аліса Кирпичова із МОМ Україна.