Паростки насіння та надії у сільській Україні

Копилів, Київська область – Ніну та її чоловіка Володимира частіше можна знайти на огороді, ніж вдома. Їхній невеликий цегляний будинок розташований менше ніж за годину від Києва. Позаду нього – довгі ряди посівів, над якими здіймається насичений аромат кропу та плодових дерев, що розкинулися на пів гектара. Тут вони вирощують картоплю, цибулю, капусту, буряк, помідори та інші овочі й фрукти. 

Любов до своєї землі глибоко вкорінена у сім'ї Ніни. «У дитинстві мама вчила нас любити свою землю, коли ми допомагали їй на городі», — каже 67-річна Ніна, стоячи поміж паростків картоплі. У Копилові селяни щовесни і щоліта старанно трудяться, щоб заготувати запаси їжі до початку холодів. Скоро Ніна заставить полиці у своєму погребі банками з консервованими овочами та варенням. 

Минулого року, коли почалося вторгнення Російської Федерації, 11 родичів та друзів покладалися на врожай Ніни, щоб вижити, переховуючись у погребі протягом кількох тижнів. Серед них – 90-річна мати Ніни, Раїса, яка вдруге зіткнулася з війною в тому самому місці. Окупація Копилова нацистами під час Другої світової війни була найяскравішим дитячим спогадом Раїси. 

Ніна першою з кількох поколінь її родинипереїхала з села до міста. Протягом 38 років вона працювала у кондитерському цеху в Києві, час від часу приїжджаючи до села, аби допомогти батькам. Зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром вона познайомилася у Києві і там же виростила дітей. Однак на пенсії Ніна та Володимир вирішили повернутися до села, відчувши сильний зв'язок із землею, про яку дбали їхні предки. 

Під час запеклих боїв у Київській області у березні минулого року родина переїхала до Тернополя на Західній Україні. Повернувшися через місяць до Копилова, вони побачили розбиті вікна та глибокі тріщини у своєму будинку. Але у них все ще була земля, і починався посівний сезон. 

В їхньому огороді було безпечно знову саджати овочі. Однак у багатьох селах, де проходили бої, земля досі приховує у собі смертельну небезпеку – міни, снаряди та інші побічні продукти війни, що не розірвалися. Згідно з останніми даними ПРООН, Україна наразі є однією з найбільш замінованих країн у світі. На розмінування сільськогосподарських земель знадобляться десятиліття. В результаті багато сільськогосподарських підприємств втратили доходи. 

Цього літа Міжнародна організація з міграції (МОМ) та її партнер, Червоний Хрест України, передали сільськогосподарську техніку разом із грошовою допомогою 713 сім'ям, які покладаються на приватні городи, щоб прогодувати себе. Завдяки фінансуванню Бюро у справах народонаселення, біженців та міграції Державного департаменту США допомога охопила сім сільських громад у семи областях. 

«Ми отримали мотоблок, щоб не обробляти землю вручну лопатою, – пояснює Ніна, яка також планує продавати надлишки врожаю на місцевому ринку. – Я більше ніколи не покину свою землю. Як можна залишити землю та змусити її страждати? Поки ми можемо подбати про неї, ми будемо».  

Чоловік Ніни Володимир, котрий також займається городом, знаходить способи підтримати й свою громаду. Разом зі своїм дорослим сином він відновлює занедбаний стадіон, де завдяки його роботі тепер може тренуватися місцева дитяча футбольна команда. Серед гравців – його 8-річний онук. Подружжя навчає своїх чотирьох онуків поважати свою землю і старанно працювати. 

«Наш город прекрасний, але ви маєте не просто працювати, а багато працювати», — каже Раїса, повторюючи вікову мудрість, яку поділяють багато українських селян. 

Історія Ніни та Володимира є свідченням міцного зв'язку між сільськими громадами та їхньою землею. Завдяки наполегливій праці та рішучості Ніна та Володимир не лише можуть прогодувати себе, а й підтримують громаду свого села. Оскільки вони продовжують передавати свої знання та цінності молодому поколінню, майбутнє громади Копилова обнадіює. Ця відданість турботі про землю та розвитку почуття спільності зміцнює прагнення МОМ підтримувати сільські громади, такі як Копилів, та надавати їм сталі засоби до існування. 

Цю історію написала Аліса Кирпичова із МОМ Україна.