МОМ підтримує молоді голоси, що прориваються крізь гул війни

У їхніх найзаповітніших мріях війна закінчиться завтра. Цього разу вони не прокинуться від звуків вибухів у понівечених містах. Якби все залежало тільки від них, вже завтра вони повернулися б додому, щоб відбудувати рідні міста та втілювати ще довоєнні мрії. Ці думки гріють душу, доки війна не вщухає. Але українська молодь — із усім оптимізмом, мужністю, силою та енергією, притаманними юності, — починає сподіватися на світле майбутнє.

Навіть під час війни щорічні літні школи МОМ продовжують бути безпечним та дружнім простором, де ці яскраві молоді голоси чують і підтримують. Понад 60 молодіжних лідерів та лідерок віком від 18 до 25 років – переміщені особи з Донецької, Луганської, Миколаївської, Херсонської, Харківської та інших постраждалих областей, а також члени приймаючих спільнот – відвідали школи у мальовничих природних заповідниках на західній Україні. Тут вони дізналися про безпечну міграцію та працевлаштування, громадянську активність, соціальні навички, волонтерство та лідерство, а також спробували власні сили у спортивних та творчих активностях. Літні школи стали можливими за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Карина – молода українська лінгвістка. Війна знищила її рідне місто Маріуполь, та не її мрії. Тепер, переїхавши до Вінницької області, яка також потерпає від російських обстрілів, вона навчає дітей української мови та літератури онлайн, а також веде театральні майстер-класи. Нові сили дівчині дають слова відомих українських письменників. А найбільше Карину надихають вірші Ліни Костенко: «А й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо. Немає поля, то буде воля».

«Я не хочу їхати за кордон, — без тіні сумніву говорить Карина. — Я хочу залишитися тут, підтримувати Україну та навчати дітей. Я роблю все можливе, щоб досягти успіху, і сама ніколи не перестаю вчитися новому».

Крім нових знань, вона отримала ще одну цінну можливість – вперше поговорила про війну, своє життя і переживання за членів сім'ї, що залишилися в Маріуполі, із психологом, який працював на школі.

19-річний Любомир завжди перший під час пробіжок, розминок та спортивних змагань у школі МОМ на Івано-Франківщині. Він професійний спортсмен, який тренує інших молодих людей у своєму селі. Але за цими м'язами є набагато більше.

Його справжня пристрасть – це міжнародні відносини. Хлопець вивчає дипломатію та бере участь у тренінгах із комунікації з внутрішньо переміщеними особами (ВПО), щоб ефективно взаємодіяти з людьми, які знайшли прихисток у його рідному регіоні.

Оскільки переселенці зі східних та південних регіонів України переважно розмовляють російською, мовне питання залишається проблемою під час інтеграції до приймаючих громад на заході країни, де люди здебільшого спілкуються українською. Однак Любомир вірить, що  навіть говорячи різними мовами, люди можуть співпрацювати та поважати інших. Школи МОМ стали місцем, де ВПО та місцеві навчилися підтримувати одне одного та працювати в команді для вирішення гострих соціальних проблем, використовуючи переваги такого різного життєвого досвіду.

Любомир переконаний, що вміння слухати інших та спілкуватися проактивно може не лише розвивати спільноти, а й запобігати великим кризам.

«Хоча я живу на заході України, де немає активних бойових дій, моє життя сильно змінилося з початку війни: від рутини до ментальності. Я вивчав історію в університеті і навіть уявити не міг, що війна може стати реальністю у 21 столітті. Але ось вона, у моїй країні. Я вважаю, що таким кризам можна запобігти у майбутньому, якщо люди навчаться правильно вести переговори», — каже він.

Софія запрошує до зали учасників Школи МОМ на Львіщині. Вона хоче поділитися своїм досвідом переміщення з іншими. На третій день школи однолітки вже знають, що вона з Рубіжного Луганської області, контроль над яким українська влада втратила цього літа. Половина молодих людей не знає, що означає бути переселенцем, інші хочуть підтримати Софію, з якою вони мають спільний досвід.

Коли зала заповнена, вона починає: «Я була у місті до останнього, але ставало дедалі гірше. Наші вікна вибило вибуховою хвилею. Ми топили сніг, щоб мати воду. Потім ми перейшли до підвалу, щоб сховатися від запеклих обстрілів. У моєї бабусі діабет, і коли у нас закінчився інсулін, у неї почали гнити ноги».

Молодь уважно слухає кожне слово 21-річної Софії: «Коли не стало ні їжі, ні води, ні ліків, ми зрозуміли, що треба залишити місто. 30 березня ми вийшли з підвалу. Це була важка та небезпечна подорож із бабусею та молодшим братом. Він має важку форму ДЦП – не може ходити, сидіти та навіть тримати голову. Ми витягли їх із підвалу крізь сльози та біль. Коли ти розумієш, що треба рятувати життя, емоцій та переживань більше не залишається. Ти маєш це зробити».

Розповідаючи свою історію, Софія сподівається показати, що переміщені особи – це насамперед сильні та мужні люди. Вона справжня лідерка колективу, яка має багато життєвих планів і цілей. Зараз Софія працює волонтеркою на Львівському вокзалі у медико-психологічній службі, а своє майбутнє планує у військовій сфері.

Поліна уважно слухає розповідь Софії, бо має схожу історію. У лютому вона була змушена залишити Сєвєродонецьк.

Поліні досі важко розповідати, що сталося з її рідним містом за останні місяці. Сєвєродонецьк став свідком одних із найзапекліших боїв, а 80% будинків було пошкоджено або зруйновано.

Після повномасштабного вторгнення вона почала працювати у дитячому таборі під Києвом. На другий день війни туди привезли 160 дітей, переважно сиріт із Донецької області. Попри активні бойові дії навколо Києва у перші тижні, тут було безпечніше, ніж на сході України.

Саме попередній досвід та сила волі допомогли Поліні не опустити руки та подбати про інших у скрутну хвилину. Реабілітолог за освітою дівчина кілька років очолювала групу волонтерів, які працювали у школі для сліпих дітей.

Поліна каже, що, працюючи з людьми з інвалідністю, розуміє, чому обрала цю професію: «Ці люди справді надихають. Вони цілеспрямованіші, ніж інші. Вони вміють цінувати кожну мить життя».

У школі МОМ Поліна дізналася більше про управління соціальними проєктами. Ці знання їй знадобляться, адже вона вже поставила собі нову ціль.

«Я хочу відкрити реабілітаційний центр для людей, які народилися чи набули інвалідність. У країні, де триває війна та постійні обстріли, це дуже важливо».

Фото – Роман Шаламов