Гуманітарні працівники МОМ в Україні діляться історіями своєї непохитної відданості справі

Київ - Їхній шлях – це шлях стійкості, співпереживання та непохитної відданості. Троє гуманітарних працівників, які працюють над подоланням наслідків кризи, спричиненої війною в Україні, діляться своїми історіями та розповідають про те, що їх мотивує. А ще – про вплив їхньої роботи, як на окремих людей, так і на цілі громади. У світі, який так часто поділений, вони нагадують нам, що співчуття не знає кордонів і що дух людяності може сяяти навіть у найтемніші часи. 

«Гордість: просте слово, яке описує моє ставлення до роботи», – каже Наталія, членкиня команди, яка керує складами Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Ужгороді, одного з головних логістичних центрів гуманітарної допомоги в Україні. 

Наталія була серед перших, хто приєднався до ужгородської команди МОМ після початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну. Вона допомагала розширювати команду і протягом майже року - разом з іншими - керувала чотирма складами одночасно. Професійні досягнення Наталії тепер є контрастом із жінкою, якій колись довелося спакувати все своє життя в одну валізу. 

Наталія родом із Донецької області, де вона щасливо виховувала двох дітей і майже 15 років працювала на Бердянському кабельному заводі. Її життя кардинально змінилося в 2014 році. Її місто потерпало від зворушень, після чого почалися обстріли, що змусило Наталію та її родину покинути все і тікати в невідомість. 

Після того, як родина почала нове життя у Києві, російське вторгнення у 2022 році змусило Наталію та її родину знову стати переселенцями. 

«На відміну від подій 2014 року, з перших моментів повномасштабного вторгнення я зберігала максимальний спокій: я вже знала, що робити і як вижити. За кілька днів ми були у Львові, потім в Ужгороді. Коли ми приїхали, я побачила десятки людей, які були в повному шоці та розгубленості. Я знала, що можу допомогти. Я радила іншим, що робити і як оформляти документи», – згадує Наталія. 

Щоб позбутися відчуття дежавю та залишитися спокійною, Наталія спрямувала свою енергію на волонтерство. Вона допомагала доглядати за дітьми інших переселенців, готувала їжу та керувала волонтерським складом з предметами першої необхідності. Потім вона випадково почула про вакансію в МОМ і незабаром стала частиною команди. Сьогодні Наталія продовжує присвячувати свій час покращенню життя інших. 

За останніми даними МОМ, понад 5 мільйонів людей залишаються внутрішньо переміщеними по всій Україні. Окрім фінансової допомоги, першочерговими потребами є непродовольчі товари, такі як одяг і ковдри, засоби гігієни та матеріали для ремонту зруйнованих війною будинків. 

«На моїх складах можна знайти будь-що — від будматеріалів до побутової техніки та гігієнічних наборів. Ці речі нагадують мені ті дні, коли я не вірила у завтрашній день і чекала допомоги. Сьогодні від якості моєї роботи залежить, з якою швидкістю ці предмети опиняться у місцях призначення. Тому ми працюємо без упину, навіть у вихідні та святкові дні. І ми продовжимо це робити, тому що добро завжди повертається, а МОМ – це більше, ніж просто робота». 

Микита також працює в команді МОМ, але в Одесі, покриваючи потреби людей у південних регіонах України. 

«Мені було 15 років, коли я відчув покликання працювати в соціальній сфері», – ділиться він. 

Кілька років потому, у 2014 році, Микита, який виріс в Чернігові вступив до Івано-Франківського національного університету на політологію, сподіваючись заглибитися в суспільні теми та отримати ширше розуміння того, як влаштований світ.  

«Я виріс у середовищі постійних дискусій навколо різноманітних соціальних і політичних питань. І навіть у дитинстві мій голос завжди був почутий у родині. Це безперечно вплинуло на моє майбутнє». 

В університеті Микита підтримував студентів з інших міст, таких як і він. Наприклад, допомагав їм знайти житло. Після закінчення навчання та початку повномасштабного вторгнення Микита зміг втілити свої дитячі мрії в реальність. 

«Я просто не міг залишатися осторонь того, що відбувалося. Я хотів приєднатися до міжнародної гуманітарної місії та зробити все можливе для допомоги Україні». 

У грудні 2022 року він приєднався до МОМ як волонтер ООН і невдовзі отримав підвищення за контрактом. Микита забезпечує надання необхідної допомоги, такої як ковдри, матраци, кухонні набори, меблі та інше, переселенцям на півдні України. Від початку його роботи в МОМ, Микита та його команда безпосередньо допомогли понад 30 000 людей, що стало можливим лише завдяки підтримці міжнародних партнерів, таких як Європейський Союз. 

Робота Микити починається з етапу оцінювання. Це передбачає широкі дослідження та поїздки, зокрема взаємодію з різними організаціями та місцевою владою. Мета – зібрати повну інформацію про потреби громади. 

«Після оцінки запити проходять перевірку. Це ретельна робота, під час якої ми підтверджуємо точну кількість людей, які потребують допомоги, щоб ніхто не залишився без запланованого розподілу в межах громади». 

Згодом починається фаза роздачі за допомогою безпосередньо працівників МОМ або партнерів. Співпраця з партнерами виявилася особливо важливою під час реагування на руйнування Каховської дамби та подальше затоплення місцевості навколо, забезпечуючи швидку доставку допомоги у віддалені постраждалі райони вздовж берегів річки Дніпро.

«Те, чи зможемо ми виконувати свою роботу, значною мірою залежить від ситуації на передовій. Якщо вона залишатиметься стабільною протягом тривалого періоду, нам доведеться налаштувати нашу стратегію допомоги відповідно до мінливих потреб. Однак, якщо лінія фронту зміниться, більше людей буде потребувати допомоги для задоволення своїх основних потреб». 

Микита планує продовжувати працювати в гуманітарній сфері та знає, що, якщо поруч будуть правильні люди, його мотивація залишиться незмінною. 

«Я точно можу сказати, що команда є одним із головних джерел натхнення. Ви можете зробити набагато більше, коли керівництво прислухається до ваших пропозицій і коли ви можете покластися на кожного члена команди». 

Забезпечення того, щоб допомога досягла тих, хто її найбільше потребує, є головною задачею іншого члена команди МОМ, Ангари. Родом із Ємену, вона проводить багато часу, відвідуючи громади, які підтримує МОМ та надаючи предмети першої необхідності. 

Ангар почала працювати з МОМ у Ємені, звідки вона родом, в 2019 році, приєднавшись до команди реагування на одну з найбільших криз у світі на той час. Проживши все життя в Сані, вона не змогла уникнути війни. 

«У перший день повітряних нальотів ми з сестрою їхали на роботу, але коли вийшли з дому, то побачили дітей, які бігли, казали нам повертатися додому, і старших чоловіків і жінок, які плакали. Ми бачили, що всі на вулицях намагалися потрапити до своїх домівок, але ми не розуміли, що відбувається. І раптом ми почули, як вибухають бомби, повсюди протиракети», – згадує вона. 

Колись жваве історичне місто наповнилося чорним димом. Ангар та її родина залишилися вдома, не знаючи, як уберегтися. Вона не могла порахувати, скільки разів їхні двері та вікна відчинялися від хвиль вибухів у ті перші тижні. 

Але не війна завдала Ангарі найбільшого болю. За цей час вона втратила брата та сестру через захворювання, тому що через ситуацію в її країні, більшість людей не має доступу до медичного обслуговування. У Ємені більше половини всіх медичних закладів не працює. 

Брат Ангари, Бассам, трагічно пережив двох своїх маленьких дітей, але її сестру, Роа’а, молодшу за неї лише на три роки, спідкала більш трагічна доля. До війни вона намагалася відкрити бізнес. Небезпека та економічна криза змусили її відкласти свої мрії. 

«Тоді моя сестра дуже захворіла. Ми не знали, що з нею. Ми возили її до багатьох лікарень, і всі лікарі ділилися різними думками та ставили різні діагнози». 

Лише коли їй зробили операцію, лікарі підтвердили, що це рак. Сім'я Ангар зробила все можливе, щоб забезпечити їй найкращий догляд, і тому вони були змушені відправити її до Індії. 

«Ми опинилися всередині країни без можливості виїхати. У нас не було виходу ні по суші, ні по повітрю, ні по морю. Все було закрито. Для нас було справді важко знайти вихід для неї, відправити її до Індії. Тому хвороба швидко поширювалася в її тілі». 

«І нарешті нам вдалося отримати квитки на літак, але з Адена. Тому, поки вона була хвора, їй довелося пройти шлях через гори до узбережжя через пошкоджену інфраструктуру – це тривало до 20 годин». 

Сестрі Ангар сказали, що вона у повній ремісії. Проте після повернення до Ємену її стан неочікувано погіршився, що змусило її повернутися до Індії. Під час своєї останньої подорожі додому, їй стало зле. Коли Ангар вирушила на нову роботу в Україну, вона не могла позбутися думки, що їде тим самим важким маршрутом, що й її сестра до цього. 

«Усю дорогу я думала про те, як, мабуть, почувалася моя сестра тоді». 

Саме ці думки зупиняють Ангар від планів здійснити довгу подорож додому чи набратися сміливості попросити батьків здійснити цю подорож знов. Батьки Ангар були з її сестрою протягом усіх подорожей, через обмеження на подорожі, накладені на жінок де-факто владою північного Ємену. Тепер Ангар повернеться додому лише рейсом до нещодавно відкритого аеропорту Сани і лише у випадку, якщо вона зможе подорожувати без обмежень, пов’язаних із своєю статтю. Наразі Ангар підтримує зв’язок зі своєю родиною через Інтернет та допомагає постраждалим в Україні, але вона не почувається далеко від дому.