Історія переселенки з Бахмута, яка об’єднала земляків у новій громаді

Вінниця  — Лариса разом із помічницею Олею та командою МОМ зустрічає людей, які прийшли на видачу гуманітарної допомоги переселенцям із Бахмута у Вінниці. Вона знає майже кожного, а її знають всі, адже саме вона об’єднала 2000 бахмутян у Вінницькій області у спільноту, яка тепер разом долає труднощі внутрішнього переміщення та знаходить підтримку від місцевої влади та гуманітарних організацій. 

У 2014 році Бахмут, невеличке містечко на сході України, стало прифронтовим через російське вторгнення. Лариса працювала заступницею голови Бахмутської районної адміністрації та займалася питаннями соціального захисту населення. Тоді її місту судилося бути прихистком для переселенців із Луганської та Донецької областей: 

«І вдень, і вночі ми приймали багато людей з Дебальцевого, Горлівки, з луганського напрямку. Вони тікали без нічого, у чому були, налякані та розгублені, і ми вирішували питання їхнього розміщення, надавали їжу, одяг, разом із ними думали, що робити далі», — згадує вона. А через вісім років вона та тисячі бахмутян пережили те саме, тепер вже опинившись серед тих, хто сам потребує допомоги. 

Лариса разом із чоловіком та сином-підлітком, як і тисячі інших бахмутян, виїхала з міста у квітні 2022 року, залишивши там усе своє минуле життя.  

Перший час, залишившись без можливості працювати, як раніше, бути корисною та активною, як це було в рідному місті, Лариса занепала духом, але коли їй почали дзвонити та просити по допомогу інші бахмутяни — знайомі, друзі — вона зрозуміла, що має діяти. Наслідуючи приклад маріупольців та херсонців, які створили хаби у Вінниці, Лариса взялася за організацію хабу для бахмутян. 

«Я розуміла, що повертатися нікуди, треба якось тут облаштовувати життя. На мене виходили багато земляків, бахмутян, які мене знають, із проханнями по допомогу. Постійно перебувати у депресії неможливо, людина має чимось займатися, а не жаліти себе, тому вирішила, що треба створювати такий центр». 

Її підтримало керівництво Бахмутської районної адміністрації та районної ради, вінницька влада надала приміщення, а далі спрацювало «сарафанне радіо»: станом на лютий 2024 року в хабі зареєстровані понад 1800  людей. Це 858 сімей, половина з яких мешкає у Вінниці, половина — в області. І за словами Лариси, кількість людей продовжує зростати, адже люди переміщуються всередині країни, шукаючи роботу чи доступне житло. 

«Вінничани дуже чуйні, налаштовані позитивно, радо відгукуються, допомагають, але їм важко нас зрозуміти. Вони так само живуть у своїх домівках, спілкуються з друзями, колегами, хоча війна безумовно на кожній родині якийсь слід залишила. Але те, що вони разом зі своїми родичами, друзями — це багато значить. У переселенців часто таких можливостей немає. Родичі, друзі, колеги — усіх війна розкидала по різних місцях планети», — каже Лариса. Вона добре розуміє земляків, їхні біди та потреби, намагаючись знайти можливості допомоги від гуманітарних організацій чи благодійників. Крім того, вона представляє інтереси переселенців у Координаційній раді з питань ВПО у Вінниці, до складу якої увійшла. 

Із моменту відкриття координаційного центру «Бахмутський район єднає» у Вінниці, МОМ підтримує хаб. Гігієнічні та зимові набори, матраци, ковдри, лампи, постільна білизна та кухонний посуд — усе це МОМ за підтримки USAID's Bureau for Humanitarian Assistance USAID Ukraine - USAID Україна надавала бахмутянам. Але для них цей хаб — не тільки джерело допомоги, але й можливість підтримувати звʼязки із земляками. 

«У нас люди одне з одним знайомляться завдяки тому, що разом відвідують різні заходи, знаходять людей близьких по духу, разом домовляються сходити у театр, на якийсь семінар. І це приємно, що ми не тільки надаємо гуманітарну допомогу, що безумовно дуже важливо, але й допомагаємо створити нове коло спілкування з людьми, які тебе розуміють». 

Зараз життя Лариси не таке розмірене та стабільне, як було до війни. Вона, як і тисячі переселенців стикається з проблемами у пошуку житла, заробітку, пошуку школи та гуртків для сина, який досі навчається онлайн у бахмутській школі, якої фізично вже не існує. 

«Хоча у мене теж часто бувають хвилини відчаю, якогось безсилля, але якось треба рухатись далі, тому знаходиш внутрішній ресурс у спілкуванні з іншими людьми. Бо навколо всі ми одночасно і сильні й слабкі.  Але, мабуть, через те, що оці перепади у нас відбуваються у різний час, то один одного витягуємо.  Той, хто сьогодні сильніший, допомагає тому, у кого зараз хвилини слабкості».

Лариса віднайшла в собі сили рухатися далі саме в допомозі іншим. Можливість працювати та бути корисною підтримує її. Турбота про родину, про сина — не дає скласти руки навіть у найважчі моменти, і вона продовжує жити, відбудовуючи втрачене поступово, як фрагменти пазла, складати життя у картину кращого майбутнього.