English | Українська

Марина Ер Горбач: Кожен може пережити власну «емоційну еміграцію»

Для показу в рамках Глобального фестивалю фільмів про міграцію 2020* міжнародне журі МОМ обрало лише п’ять фільмів. Серед них «Омар і ми» – турецька стрічка, створена членкинею Європейської кіноакадемії українкою Мариною Ер Горбач. Після навчання в Київському національному університеті театру, кiно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого Марина закінчила режисерську школу Анджея Вайди у Варшаві. Уже понад 10 років режисерка живе і працює в Туреччині. Фільм «Омар і ми» – це спільна робота Марини та її чоловіка, сценариста й продюсера Мехмета Багадира Ера.
 
Головний герой фільму, Ісмет пропрацював усе життя в жандармерії й нещодавно вийшов на пенсію. Колишньому військовому непросто адаптуватися до нових реалій, складно спілкуватися з родиною й сусідами. Єдиний син поїхав до США, а тепер і дружина прагне в Америку до сина. Несподівана зустріч із біженцями Омаром та Марією стає для Ісмета непростим досвідом: адже він, як і більшість людей, має власні погляди та упередження.
 
Фільм «Омар і ми» – не лише про біженців і турецьке суспільство. Він про конфлікт між дітьми, які емігрували, і батьками, які залишилися. Про безправність трудових мігрантів – як іноземців, так і внутрішніх заробітчан. Про готовність та неготовність сприймати інших.
 
Перед показом фільму ми поговорили з Мариною Ер Горбач про роботу над фільмом, про її власний досвід міграції і про те, наскільки кіномистецтво може сприяти зміні ставлення людей до тих, хто на них не схожий.

 
 
Пані Марино, існує думка, що досвід міграції змінює не лише обставини довкола людини, а й її саму. Як це було у вашому випадку? Чи можете ви сказати, що переїзд з України до Туреччини змінив вас?
 
–  Питання глибоке, довжиною в 13 років як мінімум. Я думаю, що в кожного історія міграції власна, я себе дуже довго не усвідомлювала і досі не вважаю 100-відсотковою емігранткою, бо я ментально пов’язана з Україною, намагаюся формувати україномовний простір навколо себе, для мене важливо і мистецьки проявлятися через Україну. За ці роки в моєму житті багато змінилося. Є просто людський досвід: закохалася, одружилася, народила і виховую дітей – ці події мене змінили б і без еміграції. Насправді асимілюватися дуже просто, але перманентне перебування на такій віддалі від України стало для мене ще більшим мотивом зберегти свою самоідентифікацію. Правду кажуть, що велике видно з відстані.
 
– Cценарій фільму «Омар і ми» написав ваш чоловік Багадир. Що спонукало його та вас зняти історію, у центрі якої будуть шукачі притулку?
 
– Багадир не тільки сценарист, а й продюсер цього фільму, тому він є рушійною силою проєкту. Я долучилася до фільму на етапі кастингу… Якось Багадир зайшов до барбершопу, і там був прибиральник, який раптом почав говорити до нього прекрасною англійською. Вони перекинулись кількома фразами й виявилося, що прибиральник узагалі-то за освітою – оператор, працював на сирійському телебаченні, але зараз, як і більшість з того регіону, біженець. Потім Багадир не раз пошкодував, що не продовжив цю розмову. Того дня він приїхав додому якийсь напружений, я бачила, що він про щось думає… За кілька днів він знову поїхав до барбершопу, але того прибиральника там не знайшов. Ще тижні зо два він намагався відшукати чоловіка в Стамбулі, але марно… Хвилинної розмови виявилося достатньо для того, щоб замислитися над сприйняттям людини, над долею людей мистецтва, які вимушено стали біженцями. Але більше за все його зачепило те, що він і сам спочатку не надто повірив в історію того хлопця. Тож Багадир почав писати сценарій про те, як місцеве населення сприймає немісцевих, скажімо так, інакших. Початкова назва проєкту, до речі, була «Вони і ми».
 
Фільм «Омар і ми» вже здобув 25 міжнародних нагород, але якщо бути відвертими, то в нас не було якогось глобального наміру підкорити світ чи змінити ставлення турків до біженців. Для нас це був досить локальний, особистий гештальт. Ми рухалися за сценарієм, за актуальними подіями і спостерігали за власними почуттями. Важко залишитися байдужими, коли щодня стрічка новин перетворюється на статистику про загиблих мирних громадян. Геополітика продукує новини, новини – статистику, яка знову стає упередженням, і так по колу. Ми вирішили, що покажемо упереджене ставлення, а зі статистики витягнемо людей, що будемо знімати в реальних локаціях, але не покажемо жодного кадру чи епізоду, який експлуатують новини… Так ми прийшли до назви «Омар і ми», бо це ім’я конкретної людини.

Після того як фільм отримав фінансування, для нас було очевидно, що маємо знімати професійних акторів, котрі є біженцями, які потребують цієї роботи тут і зараз і можуть проявитися в фільмі та просто повернутися до професійного життя. Це була точка горіння задуму, який нами рухав. Але разом із цим з’явилася величезна проблема: статус біженця на території Туреччини обмежує людину в пересуванні – тільки квартал зони реєстрації, і це якщо у людини всі документи в порядку. Щоб знайти Омара (Таджа Шер Якуба) й Марію (Халу Саяснех), нам знадобилося два роки. Два роки ми їх шукали! Так сильно вони ховалися… Хоча жили в центрі Стамбула.

Спочатку в пошуках акторів Багадир вирушив до таборів на турецькому кордоні із Сирією. Я їздила до Європи: можливо, там вдасться знайти акторів, які перебувають у статусі біженців, або контакти. Кілька акторів з Берлінського театру Горького дуже хотіли зніматися, але виявилося, що вони не можуть приїхати до Туреччини, бо тоді б опинилися знову під загрозою депортації в табори на кордоні із Сирією...
 
Ми продовжили пошуки в Туреччині. Якщо є проблеми з документами, то ж має бути хтось, хто допомагає вирішувати. Так ми знайшли прекрасного Омара Беракдара (Omar Berakdar), сирійського фотографа з французьким громадянством, який на волонтерських засадах опікується документами і долями людей мистецтва. А також створив для них центр Arthere, де можна придбати роботи художників і підтримати їхнє мистецтво.

Пан Омар, якого за збігом обставини звали так само, як і головного героя фільму, організував кастинг. Прийшло більше ніж 50 осіб. Для нас це був дуже емоційний досвід, як же вони хотіли працювати... вийти з підпілля. Особисто для мене той день став поворотним моментом: доти я була, можливо, співавторкою, помічницею, порадницею, але коли зі статистики з’являються живі люди і ти бачиш, як тремтять їхні спітнілі руки, все змінюється. Я отримала глибокий емоційний досвід, який зробив мене режисеркою фільму «Омар і ми».
 

 

Марина Ер Горбач з Халою Саяснех (Марія) та Таджем Шер Якубом (Омар)

 

– Як вам працювалося над фільмом?
 
– Загалом прекрасно. Звичайно, були певні труднощі у виробництві. Наприклад, ми знімали в місцевості Ассос, це турецьке узбережжя, з якого видно грецький острів Міділлі (Лесбос), його видно у фільмі. За спокійного вітру 15–20 хвилин вистачить, щоб добратися до європейського берега.

Саме тут переправлялася більшість біженців. І батьки актриси Хали Саяснех (Hala Sayasneh), котра грає Марію, теж переправилися до Європи звідси. Багато місцевих жителів не хотіли надавати для зйомок свої будинки під впливом досвіду, який вони пережили через міграційну ситуацію, просто навідріз відмовляли, коли чули, що будуть біженці. Але були й ті, хто пішов нам назустріч. Наприклад, власник будинку, де ми знімали, навіть жив у цей час у наметі, щоб нічим нам не заважати.
 
Було й кілька юридичних моментів. Біженці не мають права на роботу, і це відображене в «Омарі і ми» теж. Тобто Багадирові як продюсеру треба було вирішити питання з правом на роботу для акторів. Виявилося, що в Хали взагалі не було документів. Лінійні продюсери почали процедуру відновлення документів, і був момент, коли в Міграційній службі нам відповіли, що займуться відновленням документів, але якщо з’ясується, що Хала брала участь або була підозрюваною в будь-яких протиправних діях, то передадуть справу у відповідні органи. Це була ще одна перевірка на довіру. Пам’ятаю, як ми зустрілись із Халою, запитали, чи є щось в її минулому такого, за що можуть ув’язнити в Туреччині.

Це, мабуть, найважче: працюючи з людьми, які перебувають у важкому стані, а не просто грають його, стикатися з їхнім персональним травматичним досвідом міграції.

У фільмі є момент, де головний герой говорить, що хоче повернутися додому. Ми довго знімали цей епізод, бо Тадж не міг заспокоїтися. Йому треба було сказати це просто. Плакати було зарано, інакше б фільм прямо тут мусив би закінчитися. Тадж починав говорити і не міг стримати сліз. Ми зробили дуже багато дублів. Усією групою розуміли, що цей епізод повертає актора у втрачений дім.
 
Мені теж було важко, бо я не могла не проводити паралелі з Україною: біженці тут, переселенці в Україні… Під час секцій питань і відповідей на міжнародних кінофестивалях я завжди говорю, що я з України і в нас теж війна.
 
– Ми знаємо, що в Омара до певної міри є прототип – той чоловік, якого Багадир зустрів у перукарні. Чи є прототип у головного героя – турка Ісмета, суворого відставного офіцера, який любить порядок, любить про все дбати, але не любить біженців? Або ж це збірний образ?

–  Тато Багадира – колишній військовий, і він весь час просив нас: будь ласка, скажіть, що Ісмет не я. Це справді не він.

Перед актором, який грав Ісмета (мушу сказати, це його перша головна роль у кіно, і ми вважаємо, що він чудово впорався), ми ставили дуже специфічне завдання. Він у будь-якому разі не грав негативний характер. Його герой переживає свою власну еміграцію: Ісмет був у дуже зрозумілій військовій системі, де він керував, а його всі слухали, це навіть не обговорювалося, а на пенсії він змушений наново будувати стосунки з дружиною, сином і знаходити мир із самим собою, бо він опиняється в ситуації, де його командний тон нічого не вирішує. Ісмет щиро вірить у систему, якій прослужив, і перший в житті вчинок не за статутом провокує героя на роздуми про власну безпорадність у стосунках із близькими, проте визнати це надважко, а то й просто пізно. Він теж емігрант, тільки емоційний.

– Ваша стрічка вийшла в листопаді 2019 року і вже отримала багато нагород на фестивалях, зокрема й у Туреччині, багато турецьких глядачів її вже побачили. Серед інших за результатами глядацького голосування фільм здобув приз Human Rights Стамбульського кінофестивалю. Чи змінює «Омар і ми», на ваш погляд, ставлення глядача до біженців у Туреччині? Чи бачите ви якісь зрушення від вашої роботи?

– У мене було кілька особистих відкриттів, пов’язаних із вашим запитанням. По-перше, починаючи працювати над цим фільмом, я була абсолютно впевнена, що неможливо змінити чиєсь ставлення до будь-чого. Кіно може об’єднати людей навколо певних цінностей і таким чином зробити ці цінності видимішими, але в зміну ставлення я абсолютно не вірила. Проте було кілька показів, коли це ще було можливо офлайн… Наприклад, після одного з них глядачка підвелася і стала розповідати, що вона сама дочка мігрантів, що її батьки емігрували із Софії, з Болгарії, але вона ненавидить цей «сирійський набрід». Потім була пауза, і напруга відчувалася в усьому залі. Бо жінка дуже відверто висловилася, багато хто так думає в Туреччині, але не вимовляє вголос. А потім вона продовжила: але зараз я відчула, що між моїми батьками і сирійськими біженцями нема ніякої різниці... Ви б чули ці оплески!

Це дорогого коштує – потрапити людині в душу і спонукати сприйняти інакших. Ще був показ в Малатьї, куди прийшов клас дітей. Вони підійшли обняти Таджа (Омара) після фільму, фотографувалися з ним і просили не ризикувати життям, розпитували про Марію. Це було дуже неочікувано. Думаю, вони отримали щеплення від ксенофобії.
 
І ще нас весь час мотивувало те, що знімаючи фільм, ми реально допомагаємо двом професійним акторам, двом конкретним людям, які опинилися в статусі біженців через війну.

Актриса, яка зіграла Марію, Хала Саяснех сім років не бачила свою родину. Вона побоялася сісти в човен під час бурі (біженці зазвичай переправляються під час сильного вітру, коли жандармерія не виходить в море їх зупиняти). Нам довелося відкласти зйомки на шість місяців, щоб відновити її документи. Після першого монтажу фільму Хала подала документи в посольство Франції (бо її батьки і вся родина у Франції), і вона отримала візу як мисткиня. Отже, ще до світової прем’єри фільму Хала полетіла до родини, тепер живе з сім’єю. Можна, звісно, ставити перед собою глобальну мету змінити весь світ… але коли бачиш, що твоя праця змінює життя конкретної людини, це неймовірно надихає.

 
*Міжнародна організація з міграції (МОМ) – Агентство ООН з питань міграції, проводить Глобальний фестиваль фільмів щороку, щоб розказати людські історії, відкрити нові імена, зробити людей у різних куточках світу ближчими одне до одного і створити майданчик для діалогу. У 2020 році покази у рамках Глобального фестивалю фільмів про міграцію відбулися у понад 100 країнах світу.

 

СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ
Політика прозорості